Розмова лелеки та солов'я.

Було це вранці, було далеко,
Ходив по двору старий лелека,
Не здобич зовсім він там шукав,
А наче привид в траві блукав,
Та сама річка, і ліс, і чапля,
Ті самі роси, перлини-краплі,
І на водичці латаття біле,
А в полі жито стоїть дозріле.
Не знав лелека що далі буде,
Чи повернуться до двору люди,
Чи буде нове гніздо у нього,
Чи є ще справи комусь до цього.
На старій груші, стоїть що з краю,
Там соловейко пісню співає,
Співає пісню на курській мові,
Слова у пісні такі чудові,
Слова у пісні, аж тьохка серце,
Про ліс, про річку, про степ, озерце.
Лелека слухав чужую мову,
А потім птаху на груші мовить:
Добридень друже, твій спів чудовий,
Яскравий голос, такий медовий.
З яким до нас ти летів візитом,
Будем знайомі, давай дружити.
Добридень також, тепер ми друзі,
Тепер живу я в траві, на лузі,
Пташат рощу я у вашім краї,
У вашім краї пісні співаю.
Де був мій гай, там тепер пустеля,
В руїнах поруч стоїть оселя.
Нема гніздечка, нема Семена,
Який що ранку дививсь на мене,
Сидів і слухав, як я співаю,
Лунала пісня по всьому гаю.
А потім вибух, і вся родина,
Семен, дружина, й мала дитина,
Були, і зникли, пішли в могилу,
Як тут співати? Де взяти силу?
Стих соловейко, і його тіло,
На гілці груші все затримтіло,
Лелека бачив, як важко брату,
Співати пісню про свою втрату.
Стояли в тиші так нові друзі,
І чули шелест трави у лузі,
Цю звучну тишу, таку чудову,
Далі лелека повів розмову:
Зігнувши шию дзьобом цокоче,
А серце в тілі горить, клекоче...
Все почалося, давно, у травні,
А понад лугом туман плив ранній,
І ми літали, що ще робити,
Шукали де б нам гніздо змостити,
Тоді нам дуже поміг Микола,
Був ще малий він, навчався в школі,
Хотів був батько вербу спиляти,
Стару, трухляву, що біля хати,
Микола в сльози, голосить: "Тату!
Так понесем ми велику втрату,
Приніс ще прадід її лозою,
Розбита була вона грозою,
Війну пройшла, вся в друзках шалених,
Того і сльози в листках зелених.
А доки ще до весни далеко,
На вербі зробим гніздо лелекам.
Так ми на вербі і стали жити,
І пташенят тут своїх ростити.
І люди поруч, і луг, і річка,
В гніздо вплели нам яскраву свічку.
А потім бах, і все разом зникло,
І вербе впала, і наше житло.
Згоріла хата, нема Миколи,
Його не буде уже ніколи,
Загинув, куля, влучила в груди,
Помер миттєво, так кажуть люди.
Такі от справи, мій любий друже,
Якщо з тобою нам не байдуже,
І  доки крила нас в небі носять,
Ми будем людям казати: Досить!
Співай пісні їм на рідній мові,
Сади вишневі такі чудові,
Співай,  я буду їм цокотіти,
Про нашу землю, найкращу в світі.
Розкажем людям, що вони вільні,
Щоб не стріляли, як божевільні.
Не йшов війною, щоб брат на брата,
Щоб не горіли в пожежі хати,
Щоб не чорніла  трава у лузі,
І всі щоб жили в однім союзі.
Співай пісні їм в траві солодкій,
Що шлях життєвий такий короткий,
Ростіть нащадків, лаштуйте гнізда,
Доки можливо, доки не пізно.

9 березня 2025 року.